Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальної для українського руху опору. Симон Петлюра - відважний борець за незалежну українську республіку.
Симон Петлюра
- головний отаман армії
Української Народної Республіки (УНР),
голова Директорії УНР
Образ головного отамана УНР у новій
українській історії став символом боротьби за волю й незалежність
України. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри
радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди
петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були
покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати
імені лідера українського визвольного руху 1917- 1921 років.
Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальної для українського руху опору. Симон Петлюра - відважний борець за незалежну українську республіку.
Народився Симон Петлюра 23 травня 1879
року (10 травня за стрим календарем) в історичному центрі Східної
України -- Полтаві -- у козацькій родині, що у свій час перебралася із
села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив
початкову парафіяльну школу, потім учився
в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава
була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з
сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст.
ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні
низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького,
а й політичного характеру.
Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу “Чорноморська громада”. В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили “на поруки”. Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання - “Праця” й “Селянин”. Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі - видавав щомісячник “Вільна Україна”, а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався в Москву, редагував журнал “Українське життя” і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: “Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають що Петлюра - видатний редактор, патріот, суспільний діяч... Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він - з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля”. Життя підтвердило слова російського академіка.
У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на західному фронті в Білорусії. Невдовзі його обрано головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.
У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального Секретаріату його призначено секретарем військових справ.
За його безпосередньої участі з полонених українських січових стрільців було сформовано окрему військову частину -- Курінь Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.
Але цими його діями в уряді Центральної Ради були задоволені не всі. Проти виступив глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко, що вважав достатнім сформувати міліцію. Наприкінці того ж року Симон Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування відіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради і тривалий час залишалося одним з найбоєздатніших в Армії УНР. До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на “Арсеналі” полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що він вискочив перед кулеметами гайдамак і закричав: “Це ж робітники! Серед них, може бути, є багато несвідомих українців, і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!” Гайдамаки не посмітили ослухатися отамана.
Після гетьманського перевороту С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР.
Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі.
Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.
В жовтні 1919 р. в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500 км і провела більш як 50 успішних боїв.
Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., взірцем незламної віри в свої ідеали.
Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе -- польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.
З 21 листопада 1920 р. на території
Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав
Директорію, уособлювань її головою і Головним отаманом С. Петлюрою,
уряд УНР, армію УНР та державні установи з їхніми службовцями
У 1923 р. уряд радянської України зажадав
від польських властей видачі С. Петлюри як ворога народу. Тож він
змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом -- до Відня і
Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С.
Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував
тижневик „Тризуб”, активно займався публіцистикою.
25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента С. Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України -- Симона Петлюри.
Все його життя до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце у нетлінній пам’яті нащадків.
У 1991 р. справа, за яку боровся і поклав життя С. Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність. Збулися його пророчі слова: „В урочистих актах законодавчих, у війні за воля та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай вона буде довга і уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна -- хоче чи не хоче того Європа -- таки буде”.
На початку 1919-го протягом декількох місяців Симон Петлюра очолював боротьбу проти більшовиків й армії генерала Денікіна, а в радянсько-польській війні виступив на стороні Польщі. В 1920 році Петлюра емігрував. З ним виїхала й значна частина республіканської армії. Спочатку разом з урядом УНР він перебував у Варшаві, потім у Будапешті й Женеві, але в 1924 році оселився в Парижу, де керував діяльністю уряду УНР за кордоном і заснував щотижневик “Тризуб”. Тут, у Парижу, його наздогнали кулі агента ОГПУ .
Петлюру ховали під жовто-блакитним
прапором на цвинтарі Монпарнас у Парижу.
До 125-ї річниці від дня
народження Симона Петлюри
Народився Симон Васильович
Петлюра 10 травня 1879 р. у Полтаві від батьків козацького роду.
Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі, а з 1895 р.
вчився в духовній семінарії, де з самого початку брав участь у
діяльності таємної української громади, що причинилося до виключення
його з семінарії 1901 р. У 1900 р. С. Петлюра стає активним членом
Української Революційної Партії (РУП) у Полтаві. Восени 1902 р. під
загрозою арешту він виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом
працював над архівами Кубанського війська. 1903 року був заарештований
за діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філії РУПу) та за
співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з
ув'язнення "на поруки" 1904 р., виїхав до Львова, тут редагував орган
РУПу "Селянин". 1905 р. у зв'язку з амністією С. Петлюра повернувся до
Києва.
Після перетворення РУПу в Українську Соціял-Демократичну Революційну Партію як її делегат бере участь у з'їзді галицької УСДП 1906 р. Того ж року виїжджає до Петербургу, де працює в редакції місячника соціял-демократичного напрямку "Вільна Україна". Видавничі можливості в Україні після революційних подій 1905 р. кличуть його до Києва. Тут він стає секретарем газети "Рада", а в 1907-1908 рр. - співредактором органу УСДРП "Слово". С. Петлюра був причетний також до редаґування наукового журналу "Україна".
1909 р. він переїжджає до Москви, де спільно з О. Саліковським від 1912 р. редаґує журнал "Украинская Жизнь", який виходив до 1917 р. В Москві С. Петлюра одружується з Ольгою Більською. В роках 1916-1917 він працював у "Союзі Земств", який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному фронті.
Ця кипуча діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному житті стала підготовчим етапом до подій Української Національної Революції і його чільної ролі в цих подіях.
Навесні 1917 р. С. Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і як його делеґат взяв участь у І Всеукраїнському з'їзді в Києві (18-21 травня 1917 р.), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. С. Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил.
Восени 1917 р., не погоджуючись з напрямними в Уряді В. Винниченка, С. Петлюра вийшов з Уряду і, виїхавши на Лівобережжя, організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який згодом під його проводом відіграв вирішальну роль в січні - лютому 1918 року в боях за Київ і у ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.
Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув'язнення переїхав до Білої Церкви і взяв участь у протигетьманському повстанні, після чого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман.
Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об'єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.
Армія УНР за наказом Головного Отамана пішла у перший Зимовий Похід. Після укладення "Варшавського договору" й військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С. Петлюри спільно з польською армією як союзником повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. У червні довелося об'єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Тоді С. Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, та після перемир'я між Польщею і совєтською Росією (жовтень 1920 р.) з'єднані Армії УНР перейшли в листопаді того року Збруч і були інтерновані в Польщі.
Спочатку С. Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під прибраним прізвищем - у Варшаві. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак - до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. - до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик "Тризуб".
Публіцистичну працю С. Петлюра почав ще в 1902 р. в Літературному Науковому Віснику (ЛНВ) і продовжував її в редаґованих ним періодичних виданнях. Тематика його статей охоплювала різні аспекти справи національного визволення української культури ("І. Франко - поет національної чести", "Пам'яті Коцюбинського"). Його публіцистичні праці мали значний вплив на формування української національної свідомості ще в передреволюційні роки.
У Польщі він відновив свою публіцистичну діяльність, видавши в 1923 р. брошуру "Сучасна українська еміґрація і її завдання", а вже в "Тризубі" С. Петлюра писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами.
Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов'язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.
Загинув С. Петлюра в Парижі на вул. Расіна 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта, який стріляв, нібито, з помсти за жидівські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником тих погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
Симон
Петлюра -- кубанський педагог, історик і журналіст
У російського читача, завдяки зусиллям
радянської, а потім і російської пропаганди, склалося мінливе уявлення
про видатного українського державного діяча С. В. Петлюри. В угоду
партійній ідеології спотворювалися його біографія, політичні погляди,
місце в історії. Спробуємо почасти переломити цю тенденцію хоча б на
Кубані, де пройшли молоді роки Симона Васильовича, формувалася його
особистість, починалася його педагогічна і журналістська діяльність.
Народився Симон у Полтаві 10 травня 1879 р. в родині візника. В їхньому будинку часто згадували про свої козацькі корені. У 13 років Симон «утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем». Родина не була заможною, тому продовжувати навчання довелося не в гімназії, а в семінарії. До початку бурхливого 20-го сторіччя Симон був молодою людиною приємної зовнішності, що добре співав і грав на скрипці -- типовий представник молодої української ментальності.
Молода кров вимагала рішучих вчинків. В 1901 р. за пропозицією Петлюри члени семінаристської громади розучили кантату М. В. Лисенка «Б’ють пороги», і коли композитор прибув з гастролями до Полтави, запросили його на своє засідання. Микола Віталійович гаряче відгукнувся на запрошення молоді. Схвильований Симон вимовив привітальне слово, пролунала кантата, і вечір можна було б вважати вдалим, якби в розпал бесіди не з’явився ректор семінарії протоієрей I. Х. Пичета, що накинувся на Лисенка з грубими нападками, обвинувачуючи його в розбещуванні юнацтва. На захист композитора виступив Петлюра, заявивши кривдникові, що Лисенко -- їхній почесний гість, і вони не дозволять його ображати. Розплатою за шляхетний вчинок стало його перше виключення із семінарії. Взагалі ж Петлюра був двічі виключений із семінарії «за несхвальне поводження».
Викинутий за ворота, Симон залишається в Полтаві, як і раніше багато спілкується з семінаристами, виїжджає до околишніх сіл, охоплених селянськими хвилюваннями. Влітку 1901 р. він бере участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, що проходив у Полтаві. Отож, на початку навчального року його поновлюють у семінарії. Знову громадська робота, участь в «Українській громаді», яка готувала нові акції протесту. Чергове шумування розумів закінчилося масовим виключенням з семінарії навесні 1902 р. її вихованців, які зажадали скасування системи шпигунства і нагляду, звільнення бездарних викладачів і зміни програм і методів навчання (у тому числі -- введення українознавчих предметів). Слідом за семінаристами був звільнений і ректор, який допустив «обурливу смуту».
Біля десяти ізгоїв відгукнулися на
запрошення видатного кубанського діяча С. І. Ерастова перебратися на
Кубань. Проводжаючи їх, Петлюра виступив на вокзалі з публічною
промовою. За допомогою інспектора народних шкіл Кубані А. Левитського й
відомого громадського діяча В. Скидана полтавці одержали місця
станичних вчителів: П. Капельгородський і
С. Стришинський -- в с. Успенськім, М.
Огородний -- у с. Вільному і т. д. Ця розгалужена мережа радикально
настроєної молоді стає кістяком Чорноморської Громади - кубанського
відділення Революційної української партії, на чолі якої стали
організатор кооперативного руху Степан Ерастов, письменник Гаврило
Доброскок, педагог Іван Ротар й інші.
На шляху до Кубані Петлюра зробив досить солідний гак, завітавши до Львова -- центру тодішньої української культури. Вступити до університету не вдалося, зате зав’язалися стосунки з «Літературно-науковим вістником». Ось з таким, поки ще бідненьким здобутком, приїхав він до столиці нових запорожців. Їхав далеко від рідного будинку, а потрапив всеодно, що «додому», тому що полтавці здавна становили основну масу кубанських переселенців, полтавський діалект визначав характерні риси «кубанської мови», та й називали Кубань в українській пресі тієї пори не інакше, як «козацькою Україною».
Як виявляється з документів жандармерії, С. Петлюра прибув до Катеринодару в другій половині серпня 1902 р. Нам пощастило встановити адреси, на яких він мешкав у козачій столиці. Спочатку це був будинок С. Ерастова, потім квартири на вул. Посполитакинській (№ 40), Медведівській (№ 47), Котляревській (№ 23).
У вересні він вже працював помічником вчителя у п’ятому Катеринодарському міському початковому училищі на вулиці Кузнечній, а з жовтня й жив при ньому до самого арешту, поділяючи спільний дах з другом-революціонером Прокопом Понятенком. Його педагогічна діяльність продовжувалася недовго. Адже вона була лише прикриттям нелегальної роботи. Полтавський семінарист стає найактивнішим членом Революційної української партії, її кубанської філії. Робота філії концентрувалася навколо чайних Кубанського комітету тверезості, очолюваного Степаном Ерастовим. Цей заклад служив вдалим прикриттям діяльності РУП. У підвалах катеринодарської чайної, що належала комітетові, зберігали зброю, на горищі працювала підпільна друкарня. Тому разом з книжечками типу брошури Якова Жарка «Про горілку і лихо від неї» пропагандисти РУП понесли свої нелегальні видання.
Одне з таких видань відіграло фатальну роль у долі Симона Петлюри. Восени 1903 року Чорноморська Громада (так називала себе кубанська філія РУП) надрукувала прокламацію з приводу страйку в Ростові-на-Дону, у якій розкривалися причини й мета страйкуючих. Коли ж вона була видана, з одним з агітаторів сталася майже анекдотична історія. Поліцмейстер Катеринодара Василь Черник, прогулюючись в центрі міста, звернув увагу на їдучу поруч молоду людину, обвішану численними пакунками. Клунки розв’язалися і листівки посипалися прямісінько під ноги здивованому поліцейському чинові. В поліції у затриманого знайшли цидулку, підписану «Симон». Жандармам не важко було встановити повне ім’я й адресу таємничого автора.
3 грудня 1902 року після тривалого обшуку квартири С. Петлюра був заарештований і припроваджений до в’язниці (з училища його звільнили вже наступного дня).
У фондах Краснодарського
державного архіву нам пощастило знайти
До тепер неопублікований автограф Симона
Васильовича, датований 5 грудня 1902 р. Відхрещуючись від
заарештованого раніше Г. Ткаченка, він показав на допиті слідуюче:
«Мои симпатии, интересы и идеалы лежали в школе. Обязанный
исключительно своим образованием отцу, я ставил своей задачей
поддержать его на старости лет, воспитать на свой счет старшего брата в
высшем сельскохозяйственном институте и самому получить высшее
образование. Никогда я не занимался преступной деятельностью
пропаганды, ибо всецело поглощен был своими научными занятиями. Для
этого я собирал материалы по русским источникам (газетам и журналам): в
этих целях я написал письмо в редакцию «Літературно-наукового
вістника», издающегося во Львове научным обществом имени
Шевченка, письмо, в котором просил выслать мне ту книжку этого журнала,
в какой будет помещена статья по этому вопросу, но редакция этого
журнала почему-то не прислала мне просимой мною подходящей книжки
журнала, а вместо этого выслала мне 2 № журнала «Гасло», в
котором, действительно, были помещены между прочим статьи по этому
вопросу. Таким образом, мотивы и причины присутствия у меня этого
журнала имели исключительно научный интерес. Никогда я и никому не
давал для каких бы то ни было целей этих №№ журнала, да и вообще делом
пропаганды я не занимался, считая ее преступлением и противной моим
убеждениям. В дорогом деле для меня, именно, деле учительства, я тоже
ни одного слова, ни одного действия противозаконного не проявлял. В
том, что есть за мною преступного (присутствие некоторых научных книг
на польском и малорусском языках) я искренне раскаиваюсь и прошу
помилования, дабы иметь возможность своею деятельностью загладить мое
преступление, состоящее в том лишь, что я принял на хранение, благодаря
некоторой халатности и небрежности, преступные вещи».
Вийшовши з в’язниці до суду під особливий нагляд поліції 18 лютого 1903 р., Симон Васильович завзято шукав собі місця пристосування. Знайомі чорноморці намагалися клопотати перед начальством про повернення молодого вчителя на місце, якщо не в Катеринодарі, то хоча би в одній зі станиць області. Він навіть їздив у Смоленську, де вчителював тоді славетний кубанський українофіл Кузьма Безкровний. Але арешт, здається, став нездоланною перешкодою в його педагогічній діяльності. Не допомогло навіть заступництво Ф. А. Щербини, що у цей час приступав до написання багатотомної «Історії Кубанського козачого війська». Тоді вченому й припала на думку ідея запросити Петлюру до роботи в своєму бюро для розбору архівних матеріалів. Юнак дуже зрадів такому оберненню справи. Його увагою давно заволоділи довгасті будинки у військовій фортеці, повнісінькі історичними матеріалами. Він негайно приступив до роботи й, за відгуками товаришів, «весь заліз у купи стародавніх паперів».
Робота проходила в Катеринодарі й джанхотському маєтку Ф. Щербини, де відомому вченому було запропоновано жити як адміністративно висланому. Петлюрі надовго запам’яталися літні купання в морі, бесіди з гостинним хазяїном і довгі спільні прогулянки на березі.
У вступі до першого тому «Історії Кубанського козачого війська» Ф. Щербина високо оцінює внесок Петлюри до у низку дописів на козачі теми, у тому числі, про збирання українських пісень на Кубані О. Кошицем і Г. Концевичем, про план роботи Ф. А. Щербини по історії козацтва.
7 березня він робить повідомлення про «Малоросійських кобзарів» на засіданні «Общества любителей изучения Кубанськой области» (ОЛИКО). Засідання відкрилось виступом кобзаря Михайла Кравченка, що виконав думи «Про трьох братів азовських», «Про дівку-бранку», «Про Морозенка» і «Про Киселя». Петлюра ж розповів про походження народної поезії взагалі й в Україні, зокрема, про найголовніші мотиви українських дум, про походження кобзи і бандури, торкнувся біографії знаменитого гостя й інших сучасних кобзарів і лірників, познайомив присутніх з сучасними виданнями народної поезії й закликав до збирання на Кубані залишків поезії Запорожжя. Після закінчення доповіді Володимир Скидан запропонував клопотати від імені «Общества» перед владою про дозвіл кобзарям без перешкод ходити по станицях і співати пісень. 3-го листопада того ж року він знову виступив на зборах ОЛИКО з доповіддю на тему «Котляревський і козацтво», розвивши в ньому ідею, що Котляревський писав «Енеїду» з метою сприяння відродженню національної ідеї.
У наступному 1904 р. Петлюра вміщує в «Областном обозрении и Вестнике казачьих войск» некролог на смерть найвизначнішого кавказького археолога, засновника Катеринодарського музею старожитностей Євгенія Феліцина й докладну, досить кваліфіковану рецензію на його «Бібліографічний покажчик літератури про Кубанську область, Кубанське козаче військо і Чорноморську губернію» у «Київській старовині», доповнивши його новими неврахованими джерелами.
Основною кубанською публікацією 1904 р.
став архівний нарис «Пол-
тавский семинарист в плену у
горцев», про самовільну втечу «на ту сторону Кубані»,
що суворо заборонялося військовою канцелярією. Втікачі, після
попереднього допиту на карантинній заставі, перепроваджувалися для
надходження за законом у військову канцелярію. Остання звичайно
«думкою своєю розраховувала повернути винуватця на колишнє місце
його проживання», піддавши попередньо -- виходячи зі ступеня його
провини -- покаранню батогами від 50 до 100, а то й більше ударів.
Судовий розгляд у таких випадках продовжувався недовго: досить було
самої наявності порушення підсудним встановлених правил. Зрозуміло,
чому Петлюру схвилювала доля Івана Вакулинського в далекому 1819 р., що
почалася «з меланхолії», адже він -- земляк, полтавець!
Найбільша праця Петлюри про Кубань -- «Причинок до історії переселення «турецьких запорожців» на Кубань» -- побачила світ 1905 р. у солідних «Записках наукового товариства ім. Шевченка». Як відомо, після руйнування Запорізької Січі частина січовиків укрилася в Туреччині, що не могло не стривожити російський уряд, який розумів небезпеку самого явища поселення емігрантів на прикордонних землях традиційного військового суперника. Стаття розповідає про спроби повернення запорожців «на батьківщину». Серед них: ультиматуми Порті, маніфести про амністії, засилання спеціальних агентів із завданням переконати «заблудлих безумців», прокламації Потьомкіна з ласкавими обіцянками «захисту і заступництва» і навіть розголошення провокаційних слухів.
Особливий інтерес представляє публікація С. Петлюрою листування Федора Квітки із суддею Чорноморського козачого війська Антоном Головатим. Батько знаменитого письменника, ревнитель створення Харківського університету, поданий у ній як активний прихильник відтворення запорізької вольниці на кубанській землі.
Не вислизає від уваги Петлюри і поява в «Кубанських обласних відомостях листів Тараса Шевченка, адресованих Якову Кухаренкові, а також вихід книжки Лукіана Мельникова про дружбу отамана й Кобзаря. З приводу цих публікацій Симон Васильович відгукується на сторінках редагованого ним з 1912 р. журналу «Украинская жизнь», де з’являється низка повідомлень про життя української громади на Кубані. Майже всі вони будуть написані С. Петлюрою, а частково і його кубанськими кореспондентами або на основі надісланої ними інформації. Втім, останні статті були хоча і про Кубань, але писав їх Петлюра далеко за межами кубанської землі.
У вересні 1904 р. він ще в Катеринодарі, про що свідчить повідомлення міського поліцмейстера Начальникові Кубанської області і наказному отаманові Кубанського козачого війська: «Повідомляю до канцелярії, що підозрюваний Симон Петлюра служить кореспондентом «Донской Речи» й іноді бере роботу в кубанському Військовому архіві». Але незабаром, побоюючись повторного арешту, він залишає наші краї й емігрує до Львова, де представляє Чорноморську громаду на другому партійному з’їзді, що перейменував РУП на УСДРП. На Кубань Петлюра вже ніколи не повертався, але інтерес до неї зберіг на все життя.
Серед таких “післякубанських” статей кубанської тематики ми знаходимо публікацію під назвою «Секретні циркуляри уряду на Кубані», опубліковану в 1907 р., але написану на підставі архівних матеріалів, накопичених у пору роботи в Кубанському військовому архіві. Крихітний вступ написаний українською мовою. У ньому не поставлено поки що ніяких серйозних проблем, немає узагальнень і висновків. Далі цілком подаються тексти трьох документів: розпорядження начальника Кавказької області барона Таубе від 28 листопада 1834 р. про припинення розповсюдження книг абата де-ла Менне, виданих польськими заколотниками, розпорядження Кавказького намісника про пильний нагляд за всіма проїжджаючими іноземцями з нагоди революції в Європі (1848 р.), попередження наказного отамана карному начальникові Катеринодарського відділу від 20 червня 1843 р. про засилання до некрасовців агітатора Раєвського, емісара паризької групи змовників, очолюваної Чарторизьким (так у тексті - В. Ч.).
У 1905 -- 1917 р. Петлюра співробітничає в різних лівих і ліберальних виданнях («Рада», «Слово», «Вільна Україна», «Українське життя»). Мало примітне в цей час його приватне життя: технічний секретар газети «Рада» (Львів), службовець транспортного агентства (Петербург), бухгалтер великого промислового підприємства (Москва).
Стрімкий зліт Петлюри почався в 1917. У травні на першому військовому з’їзді українців, скликаному Центральною Радою, його обирають до військового генерального комітету, який він фактично очолив. Наступний калейдоскоп звань і посад такий: перший генеральний секретар військових справ в уряді Центральної Ради, організатор Гайдамацького коша Слобідської України, голова всеукраїнського союзу земств, один з організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського, Голова Директорії. Останнє призначення відбулося 11 лютого 1919 р. Як відомо, молода українська держава не змогла відстояти свою незалежність. Передбачаючи таку можливість, С. Петлюра планував у випадку поразки укритися на Кубані, щоб звідси за підтримкою кубанських козаків, яких він добре знав і високо цінував, почати новий визвольний похід на Україну. Але події розвивалися стрімко і зовсім за іншим сценарієм.
21 квітня 1920 р. Україна підписує союзний договір з Польщею. Коли Червона Армії перейшла до наступу, українські війська зайняли оборону по Дністру, що дозволило полякам перейти до контрнаступу під Варшавою. У жовтні 1920 р. закінчилася російсько-польська війна, а в листопаді українська армія була інтернована в Польщі. Петлюра і його уряд облаштувалися у Тарнові, де жити довелося під чужим ім’ям, тому що радянська Росія вимагала його видачі. Потім він переїхав до Варшави, а звідти початку 1924 р. -- до Женеви. Восени того ж року остаточно оселився в Парижі, де фактично очолив український уряд у вигнанні.
Тут, у Парижі, ним був заснований часопис «Тризуб», що виходив майже до початку другої світової війни. Періодично публікувалися в ньому й вісті з Кубані, де в той час проходила українізація. У 1926 році він публікує в «Тризубі» примітну статтю на цю тему: «Українізація на Кубані та Північному Кавказі», в якій на основі аналізу основних етапів подій, що відбуваються в краї, робить слідуючий висновок: «Українська національна свідомість тут примушує рахуватися з собою центральні, краєві большевицькі установи, менше всього заінтересовані в задоволенні українських потреб. Великою прислугою з боку культурних сил української метрополії для загальної української справи було б поспішити з допомогою українській Кубані та такому ж Північному Кавказу на грунті українізації місцевої школи і вкріплення культурної праці в місцевих просвітних установах. Ціла низка всеукраїнських сучасних установ культурно-приватного характеру і наукового могла б поширити свою діяльність на українські ж землі, штучно одірвані Москвою від України адміністративними й іншими поділами. В цьому поширенні своєї діяльності згадані установи могли б стримати сили для власного зміцнення і зросту, а одночасно виконати і загальнонаціональний обов’язок в стосункові до земель, що і свідомо і інстинктивно линуть до об’єднання з українською метрополією».
Життя С.В. Петлюри було недовгим. Після
перемоги в громадянській війні більшовики приступають до фізичної
ліквідації колишніх союзників по лівому спектру політичної боротьби.
Однієї з перших жертв став Симон Петлюра. 25 травня 1926 р. він був
убитий на перехресті паризької вулиці Расін і бульвару Сен Мішель
радянським агентом Самуїлом Шварцбардом. На суді убивця заявив, що
виконав цю акцію з помсти за єврейські погроми на Україні в роки
громадянської війни. Прокурор не зміг довести жодного факту причетності
потерпілого до цих подій, що мали місце на Україні в роки громадянської
війни. Однак суд присяжних убивцю цілком виправдав.